Година спілкування "Величне слово Кобзаря"

Година  спілкування

  Величне  слово   Кобзаря

Мета:    ознайомити  учнів  з  видатним поетом, художником,

              письменником, борцем за  справедливість

              Т. Г  Шевченком,  розкрити  значення  Шевченкового

               слова  для  українського  народу;

              виховувати  у  дітей  шанобливе  ставлення  та  любов

              до  рідного  слова  та  патріотичні  почуття

                                                  Хід  уроку

1.  Організація  класу.

2.  Слово  вчителя

-   Перший  урок в цьому навчальному  році  присвячений 200-річчю  з дня  народження  великого Кобзаря українського  народу  Т. Г. Шевченка.

До  списку  видатних людей, достойних  відзнаки, Всесвітня  Рада  миру занесла ім'я  Тараса  Григоровича Шевченка  -  українського поета, художника, академіка Академії мистецтв. Це свідчення  того, що талант визнаний  на світому рівні, і  здійснилося бажання  поета, висловлене в його «Заповіті»

І мене в сім'ї великій.

 В сім ї вольній, новій,

  Не забудьте пом янути

 Незлим тихим словом

     Безправний кріпак піднісся  на вершину людського  духу і владно  заявив: «Мій народ має власну історію, має таланти, має волю, отже матиме  й   майбутнє»

    Шевченкове слово -  це  не  тільки  початок і основа української мови, а й  джерело національної  самосвідомості  і  гідності. Ми  знову припадаємо  до Шевченкового слова, бо його глибини не зміліли і сьогодні.

Україна  зродила Шевченка до самопорятунку, і він її  обезсмертив.

Свою Україну любіть.

   Любіть її во время люте.

       В останню тяжкую минуту

  За неї господа  моліть…

    Все  цікавило  малого  Шевченка:  чому і як ростуть дерева, звідки птахи  прилітають, куди  сонце  ховається ввечері. Обходив він  малими ногами  навколишні  стежки і дороги,  яри  і  степи.

-2-

    Мріяв  хлопець  побачити  і далекі землі. Чумакуючи   з  батьком, слухав  пісні, казки, легенди про скрутну чумацьку долю і про тих, хто

не скорявся  гнобленню. Майбутній поет відкрив  собі світ. Підростав, і в ніжній  душі починали бриніти струни майбутньої музи, яка  готувала його  до великого подвигу.

   Хлопчик  став шукати тих  стовпів, що підпирають  небо. Не дійшов,

бо сонечко сховалось  за  обрій. Бо побачив з високої чорної могили  лише сади і церкви. Бо втомленого його посадили на воза чумаки і привезли  до рідної домівки. І, мабуть, ще тоді,  впала у серце Тарасове  зірка, що  запалила його  любов"ю до поневоленого  люду, до прекрасної, хоча й убогої, України.

(Вірш "І виріс я на чужині")

   Тарас Шевченко  так любив все життя, він  линув до неї душею, їй віддав себе, їй присвячував твори, задля неї  пішов у бессмертя.

Крутою, тернистою була його життєва  дорога. У кріпацькій хатині, де  він народився, над ним тяжіли нещасть, тисячі  напастей. Чи могли захистити від біди змучені  недолею батько-нетяга  чи мати-кріпачка, яку "ще молодою - у могилу нужда  та праця  положила".

   Безрадісне, рясно зрошене  слізьми дитинство, потупотіло босоніж колючою стернею в голоді, холоді і хворобах. Жадібно вбирало чуле до людських страждань Тарасове серце розповіді-легенди старого дідуся про  героїчне і страдницьке минуле рідного краю, думи кобзарів, розпач покриток.

    Важке  життя людей, сповнене поривань, до світлого майбутнього - оце той університет, який  припав на долю молодого Шевченка. Кожна кривда людини лишала пекучий слід у його  серці.

    Битий панським осавулом,  кріпак і  голодне байстря, що ниділо попідтинню, відданий у довічну солдаччину син і зневажена  паничем дівчина вражали поетову душу і згодом  зринали піснею-протестом проти людського горя.

Серце його невсипуще

В боротьбі згоріло,

Людям щастя провіщало,

Само не стерпіло…

Та не вмерло ім” я його,

Вічно буде жити.

Вічно будуть всі нащадки

На  поклін ходити

До Канева на могилу

На високій кручі,

Щоб побачить і почути

Як реве ревучий….

-3-

Поки сонце в небі  світить,

Пам” ятати  будуть,

І ніколи в світі люди

Тебе не забудуть.

Спи спокійно, поете! Ми  нащадки твої,

Пронесем крізь віки твоє ім. я.

Крізь колючі вітри, крізь жорстокі бої –

Батьківщини сини незборимі.

    На вершині Чернечої гори - найбільший духовний храм нашого народу, до якого сьогодні простує очищатися не український народ, а ціле людство. До цього храму безперервно піднімаються прочани різного віку, національностей, віросповідань, уподобань, скалічені  війнами, репресіями, атомним і духовним Чорнобилем, люди світлих і високих  помислів. У цьому храмі  мимоволі знімають шапки та схиляють голови в глибокій шанобі, дехто ж творить молитву або  стає на коліна. Тут завжди лунає безсмертне та  пророче слово  його творця, чудодійна пісня. І той, чий  дух витає  в цьому храмі, розуміє тих, хто  приходить сюди. Він сповідає їх і благославляє.

І мовив Кобзарю поволі: ні, я не знав лиху годину.

У нас, Тарасе, різні долі,

Я не стеріг чужі ягнята, і не скитався  по пустині.

У мене сестри є і мати, не бачив я, як б ють по спині...

Нове життя у  твого внука.

У час ми  різний народились. Тяжка мені тих днів розлука.

Думки мої з твоїми  злились.

Мені  тринадцятий минало, я твій Кобзар уже читав.

І лихо, що  тобі спадало, навпіл з тобою розділяв.

Багато ти зумів сказати, ти запалив вогонь в імлі.

Навіки стали син і мати, і стали люди на землі.

Закінчив я. Дивлюсь в кімнаті. Таки з мого календаря.

Всміхнувсь мені поет вусатий і я вклонивсь до Кобзаря.

*  *  *